Іме́нник — самостійна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?. В українській мові, яка належить до флективних синтетичних мов, іменник є змінною частиною мови, загалом, в інших мовах іменник може не змінюватися.
Іменник — це самостійна частина мови, що означає назву предмета чи явища та відповідає на питання хто? або що? Іменники поділяються на дві групи: назви істот і назви неістот. Назви людей і тварин відповідають на питання хто?
Прикме́тник — самостійна частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке?
Іменники — це слова, що мають значення предметності й відповідають на питання хто? що? За своїм смисловим значенням і граматичними властивостями іменники поділяють на дві групи: загальні й власні.
Загальні назви іменників стосуються багатьох однакових предметів і позначають предмети загалом. Приклад: Місто, річка, кінь, ручка, гол, панама, країна, сонце, щастя, телебачення.
У решті випадків, які не підходять під викладені вище правила, можна довільно переносити слова за складами: Дні-про́ й Дніп-ро́, Оле-кса́ндра й Олек-са́ндра, се-стра́ й сест-ра́.